4 листопада, коли Православна Церква відзначає пам’ять з’явлення чудотворного образу Божої Матері «Казанська», Високопреосвященніший архієпископ Черкаський і Канівський Феодосій прибув до Свято-Миколаївського Лебединського жіночого монастиря, де очолив Божественну літургію у Свято-Воздвиженському храмі.

Владиці співслужили клірики Черкаської, Кіровоградської та Уманської єпархій УПЦ.

По завершенні Літургії владика виголосив проповідь, в якій розповів про традиції та значення шанування Божої Матері в історії Русі.

Архієпископ вручив благословенні архієрейські грамоти благодійникам Лебединського монастиря. У свою чергу, його настоятельниця ігуменя Миколая подарувала владиці святий образ небесного покровителя святої обителі святителя і чудотворця Миколая.

Після богослужіння архієпископ Феодосій у супроводі настоятельниці оглянув Свято-Миколаївський (літній) храм, а також інші монастирські приміщення, спілкувався з насельницями та прочанами обителі.

Прес-служба Черкаської єпархії

Історична довідка
Не всі молодші покоління лебединців знають про те, що колись у центрі села, на нинішній території сільської ради і середньої школи №2, стояв Георгіївський чоловічий монастир. На жаль, сьогодні від цієї обителі не залишилось ніяких матеріальних пам’яток. Лише у 1996 році з ініціативи релігійної громади було встановлено пам’ятний знак в центрі села – хрест з написом: «На цьому місці стояла Свято-Георгіївська церква (1657-1935)». Відтоді, щороку 6 травня на Святого Георгія біля цього знаку проводиться богослужіння, на яке приходить багато людей з усього села, щоб послухати повчальну проповідь та згадати духовну святиню нашої історії.
У 1657 році з благословіння Київського митрополита Дионісія Балабана ієромонах Оникій Симонович розпочав будівництво обителі в урочищі Чичкове «на горе, в лесе, прозываемом Лебедин… у вершине речки Туріи, над яром», на тому місці, де знаходилась пасіка Виноградського Ірдинського Успенського монастиря.
Митрополит Київський Йосип Нелюбович-Тукальський грамотою своєю від 13 грудня 1667 року затвердив ієромонаха Оникія Симоновича ігуменом Лебединського Георгіївського монастиря. В новостворену обитель почала стікатися братія, що шукала пустельного відособлення і тиші. Помалу утворився монастирський капітал, з допомогою якого братія привела у благопристойний вигляд церкву святого великомученика Георгія і побудувала для себе зручніші житла.
За часи свого існування Георгіївський монастир мав на своїй території три церкви: Георгіївську, Покровську і Преображенську. Головною – соборною церквою обителі була Георгіївська. І монастир і його церкви зазнавали неодноразово погромів і пожеж. У 1678 році Лебединська обитель від нападу кримських і ногайських татар потерпіла страшне спустошення і була відбудована протягом 1682-1683 років. В 1711 році монастир спалили козаки-мазепинці за те, що ченці видавали прихильників Мазепи, що ховалися у лісах, московським властям. А 10 лютого 1802 року з невідомої причини виникла пожежа в монастирі, під час якої згоріли всі три церкви.
Зазнав Георгіївський монастир і посягань уніатів. Гарний стан обителі викликав заздрість уніатського Овруцького архімандрита, який разом із смілянським губернатором Боруцьким і 50-ма козаками несподівано приїхав у Лебединський монастир 1742 р. і насильно оволодів ним, розігнав православних ченців і поставив в управління уніатського ієромонаха Анастасія Дубину, якого незабаром прогнали. Та підступи уніатів продовжувались. Нелюдські образи і розорення, що завдавались за розпорядженням уніатської духовної влади жителям козацької України, викликали на Україні страшну помсту ворогам і гнобителям православ’я. Вже в середині 30-х років ХVІІІ ст. на повну силу заявляє про себе гайдамацький рух на Правобережжі, як масовий протест українського народу проти соціально-економічного, релігійного та національного гніту. Великий лебединський лісовий масив був надійним притулком для гайдамацьких загонів. Адже не даремно згадується він у гайдамацькій пісні:
Збирайтеся, панове-молодці,
Та все народ молодий.
Та й поїдем, панове-молодці,
Та й той ліс Лебедин.
Зліталися сизопері орли,
Здобиченьку чуючи,
Збиралися сумнії бурлаки
Та у той ліс Лебедин…

У 1750 році у Лебедин зайшов загін гайдамаків на чолі з Олексієм Майстренком. Вони сплюндрували панську садибу, а худобу роздали селянам. В 1751 році гайдамаки знову показались біля Лебедина, але захопили лише декілька коней і пішли в Чигиринський ліс.
Свого апогею гайдамацький рух набув у 1768 році. Гайдамаки стали таємно збиратись навколо Мотронинського і Лебединського монастирів. Тут вони готувалися до повстання і чекали сприятливого моменту для його початку. Як вказує протоієрей П.Орловський у своїй роботі „Лебединский Георгиевский мужеский монастырь, упраздненний 20 декабря 1845 года”, таким моментом стало 23 квітня – день престольного свята в Лебединському Георгіївському монастирі, на яке з’їзджались православні українці з ближніх сіл. Що саме сталось в монастирі Орловський не називає.
За легендою, яка вже давно ходить в Лебедині, гайдамаки звернулися до священників Георгіївського монастиря, щоб ті освятили їм ножі. Та священники відмовились це зробити і, тоді, гайдамаки заховали свої ножі в зільники, щоб їх не було видно, і освятили їх. Можливо саме 23 квітня і відбулася освята гайдамацьких ножів, адже відомо, що М. Залізняк розпочав повстання ранньої весни 1768 року.Таким чином, Лебедин та Георгіївський чоловічий монастир у гайдамацькому русі відіграли помітну роль.
Найбільш яскравою особистістю серед настоятелів Георгіївського монастиря був Філофей Контаровський з 1764 по 1771 рік. Родом він був з с. Вищого-Булатця, що коло м. Лубни Полтавської губернії, походив із сім’ї козака, і замолоду навчався в Київській академії. Був високоосвіченою людиною, мав твердий характер. Перетерпів він чимало утисків і насильств, яким звичайно тоді підлягали православні в Правобережній Україні. Та завдяки його лагідній тактовності і дипломатичності монастир зберіг благочестя.
Значну роль відіграв Лебединський Георгіївський монастир і в поширенні Православ’я в Україні. Він відомий також своїми відносинами з видатними особами, що з’являлись на його терені. Відомо, що в 1823 році в Лебедині побував малий Тарас Шевченко зі своєю сестрою Катериною, яка приходила помолитися перед шлюбом за щасливе подружнє життя в Миколаївський жіночий монастир. Тоді ще було багато живих свідків Коліївщини, і Шевченко наслухався спогадів від одного старезного монаха про гайдамаччину, освячення ножів у Лебедині. Вони потім і послужили основою створення знаменитої поеми „Гайдамаки”, де є цілий розділ під назвою «Лебедин».
Відігравши значну роль оплоту православ’я в буремні роки ХVII-XVIII ст., Лебединський Георгіївський чоловічий монастир почав втрачати своє значення. Указом Святійшого Синоду від 31 грудня 1845 року за №18475, було наказано Киівському митрополиту Філатеру закрити Лебединський Георгіївський монастир: «Поелику Лебединский Георгиевский монастырь находится среди мирских домов в селе Лебедине, каковое положение не уместно для его существования, при том же угодия, ему принадлежащие, не совсем достаточны для дальнейшего его существования, через что монашествующих в нем весьма мало, то по сим обстоятельствам означенный монастирь упразднить, жалованье и угодья, ему принадлежащие, предоставить в пользу Чигиринского женского монастыря с тем, чтобы причт оного, крайне стесненный в своем содержании, пользовался деньгами 85 руб. 71 коп. серебром, отпускаемыми ныне для Лебединського монастыря и доходами с мельницы предложенного к упразднению Лебединского монастыря разместить в другие монастыри; церковь монастырскую с прочими зданиями приписать к Лебединской приходской церкви, церковное имущество с утварью и монастырским имуществом по описи передать в Чигиринский девичий монастырь, а братию Лебединского монастыря разместить в другие монастыри, по усмотрению епархиального начальства». Закриття монастиря обумовили такі причини: незручне розташування , бо з розростанням села він опинився в його центрі; неподалік, в лісі уже діяв новий Миколаївський жіночий монастир, який швидко набирав силу; в селі у 1826 році відкрилась нова Спасо-Преображенська церква. Можливо, причиною закриття монастиря була і його роль у гайдамацькому русі, збереження давніх українських традицій.
Ще 90 років після закриття монастиря продовжувала діяльність Георгіївська церква, яка стала приходською і її причтові було передане все його нерухоме майно.
На превеликий жаль, засилля примусово насаджуваних фальшивих концепцій та ідеологічних стереотипів, що несла з собою радянська влада, спричинило руйнування релігійних святинь, втрату духовності. Однією з антирелігійних акцій войовничого атеїзму, стали так звані великодні карнавали, організовані більшовиками 1929 року для масового руйнування релігійних храмів, оскверніння почуттів мільйонів віруючих.
Така атеїстична акція була проведена комуністами в Лебедині у великодню ніч 5 травня 1929 року. В центрі села, неподалік від Георгіївської церкви, з раннього ранку гримів духовий оркестр. Однак люди не звертали уваги на запрошення музикантів і йшли в церкву святити паски. Ватага п’яних молодиків увірвалась до церкви та розлючені селяни витягли їх надвір і надавали стусанів. Наступного дня, 6 травня, в день престольного свята, Георгіївська церква була закрита. Останнього її священника Степана Арсентійовича Вінявського разом з декількома лебединцями було заарештовано і вислано з Лебедина. В 1935 році Георгіївська церква була розібрана і сьогодні вже немає навіть залишків не тільки Георгіївського монастиря, а й церкви.
У 80-х роках ХІХ століття в Лебедин приїжджав молодий інженер-технолог М.К.Васильєв на цукрорафінадний завод. Як справжній інтелігент він цікавився історією села, бачив залишки старовинного монастиря. В чергові відвідини Лебедина в 1885 році М.К.Васильєв з гіркотою відмітить: «В этом году окончательно „зруйнован” бывший Георгиевский мужской монастырь, тоесть, его ветхие постройки. Пройдет десяток-другой лет и крыло времени заметет следы прошлого; придется, быть может, пожалеть о том, что своевременно не было сбережено или записано»…

(299)