Передріздвяне інтерв’ю
з архієпископом Боярським Феодосієм (Снігірьовим)

---

– Ваше Високопреосвященство, владика Феодосій, благословіть привітати Вас з Святвечором, з наступаючим святом Різдва Христового і з початком 10-го року Вашого архієрейського служіння. І одразу перше питання: який у Вас сьогодні настрій? Як Ви святкували день своєї особистої П’ятидесятниці?

– І Вас, і Ваших читачів також вітаю з наступаючим Різдвом! Слава Богу, настрій вдячний Господу і за всі ці роки, і за кожен день мого життя. Служив сьогодні Літургію в своєму домовому храмі “по-печерному”. Благо, положення вікарія дозволяє уникнути “всенародних торжеств” в такі дні (сміється).

– Владико, Ви очолюєте Північне вікаріатство столиці, на території якого старовинний Поділ і порівняно молодий район Оболоні. Скажіть, скільки років Ви його очолюєте і кілька слів про особливості Вашого вікаріатства.

– Міське вікаріатство було мені доручено в 2013 році, при його заснуванні. До цього займався Броварським вікаріатством, в яке входила частина Київської області, в тому числі Чорнобильська зона відчуження, зараз це Бориспільська і Броварська єпархія. А в Північне міське вікаріатство спочатку також входив весь історичний центр Києва – Шевченківський та Подільський райони. Тепер, після розукрупнення вікаріатства, залишилися Поділ, Оболонь і міські кладовища. Ось це сфера моєї канонічної відповідальності, що благословив Блаженніший Митрополит Онуфрій.

Чи є специфіка в кожному з районів? Безумовно, є. Перш за все, різницю довелося відчути при зміні обласного вікаріатства на міське: при тій же кількості храмів – в два рази більше священнослужителів. І, звичайно, специфіка міського парафіяльного життя і характеру духовенства. А кладовища – це взагалі окрема сфера. Але і район від району в Києві теж різниться в особливостях церковного життя. Статистично Північне київське вікаріатство сьогодні – це 30 храмів, 77 священиків, 12 дияконів. 

– У чому специфіка районів, храмів, розкажіть детальніше. Чи відрізняються старі дореволюційні храми Подолу і сучасної Оболоні, і в чому їхня відмінність? І чи правильно говорити, як це кажуть в народі, про древні «намолені» храми і «ненамолені» сучасні?

– Перш за все, треба сказати, що історична частина міста сьогодні практично нежитлова. З року в рік вона стає все менше населеною. Квартири перетворюються в офіси, в магазини, в ресторани. Деякі старі будівлі руйнуються, перетворюються в офісні центри. Знаю, що це відбувається не тільки в Києві. Люди переїжджають в житлові райони, а центр столиці, наприклад Поділ в історичній його частині, стає місцем роботи і дозвілля. І це безпосередньо відзначається на парафіяльному житті історичних храмів. Вони втрачають прихожан. Люди вливаються в молоді парафії за місцем свого нового проживання. А ті, хто працює в центрі, або приїжджає сюди ввечері для розваг, прихожанами, звісно, не стають.

При цьому, ситуація в нових районах прямо протилежна. Більш того, місто зараз приростає і приростає населенням внаслідок внутрішньої міграції в країні. На сьогодні Київ – це вся Україна в мініатюрі. З усіх регіонів люди переселяються в столицю. Природно, більшість приїжджих заселяються в новобудови. Так що “ненамолені” храми зараз наповнені прихожанами набагато більше, ніж “намолені”.

– Як же врятувати становище парафіяльних громад в історичних храмах?

– Тільки особистим авторитетом священиків. Є, звичайно, парафіяни похилого віку, які їздять через все місто в “свій храм”, тому що тут їх хрестили, вінчали, тому що тут хрестили їх батьків і так далі, вони і будуть їздити. Але таких стає все менше. А ось авторитет священика як духівника, його проповідь, молитва за паству, опікування на сповіді, можуть творити дива. Ось вам приклад. У нашому вікаріатстві є кілька сучасних дерев’яних храмів, які взагалі віддалені від найближчих житлових будинків на кілометри, транспорт туди не ходить, один храм на кладовищі, інший в меморіальної зоні, туди і дійти складно. А парафії в цих храмах повнокровні, багатолюдні, живуть повноцінним молитовним життям, займаються просвітницькою і соціальною роботою, там великі недільні школи. Чому так? Тому що настоятелі в цих парафіях – щирі молитовники і хороші, уважні духівники. Ось це, мені здається, єдиний шлях виведення з глухого кута парафіяльного життя в історичних храмах міста: помічати таких священиків, цінувати їх і при звільненні вакансій призначати в історичні храми настоятелями.

– Оскільки мова зайшла про кладовищенські храми, розкажіть трохи про них. Вам підпорядковані всі кладовищенські храми Києва, в тому числі старовинних цвинтарів Байкового, Сирецького, Зверинецького та інших. Це унікальні історичні місця, де покоїться безліч православних киян, духовенства, чернецтва. Є поховання новомучеників, як на Лук’янівському кладовищі. Що Вас, як православного християнина, архієрея, може здивувало, порадувало або засмутило при знайомстві з цими давніми погостами?

– Дякувати Богу, за ці три десятиліття відродження Церкви практично на всіх кладовищах Києва є храми. І всі вони, за поодинокими винятками, належать нашій канонічній Українській Православній Церкві. Священики, які несуть послух у кладовищенських храмах в переважній своїй більшості люди не тільки самовіддані і працьовиті, але й талановиті, кожен в своєму. Це дозволяє їм, окрім основного щоденного пастирського навантаження, займатися увічненням пам’яті тих подвижників благочестя, сповідників і мучеників, тіла яких покояться на столичних кладовищах. Їх могили доглянуті, по персональним похованням ведеться робота в архівах, видаються книги з життєписами. Також з великою увагою до поховань викладачів і ректорів Київських духовних шкіл відносяться сучасні викладачі та учні Київської духовної академії і семінарії і особисто владика ректор, Преосвященний єпископ Білогородський Сильвестр. Студенти на чолі з владикою ректором регулярно бувають на могилах своїх попередників, звершують там панихиди, стежать за благоустроєм цих пам’ятних поховань. У місць поховання канонізованих подвижників відбуваються молебні.

– Якщо можна, кілька слів про Хрестовоздвиженський храм на Подолі, де Ви є настоятелем. Адже цей храм пов’язаний з багатьма історичними особистостями, описаний в романах М. А. Булгакова. Він шанований киянами. Також на Подолі поруч з вами історичний Іллінський храм, скажіть кілька слів і про нього.

– Дійсно, наш Хрестовоздвиженський храм по праву вважається одним з булгаковських місць Києва. У 1891 р. в ньому хрестили майбутнього знаменитого письменника Михаїла Афанасійовича Булгакова, і перші роки його життя також пройшли поруч з храмом, в 10 будинку по вулиці Воздвиженській, де його батько – протоієрей Афанасій Булгаков (доцент Київської духовної академії) орендував квартиру у тодішнього настоятеля Хрестовоздвиженської церкви. Наш прихід – це місця дитинства і молодості Михайла Афанасійовича, вони талановито і яскраво описані в “Білій гвардії”, інших творах письменника.

А наші сусіди, Іллінська церква, – це взагалі ключове місце для всієї повноти Руської Православної Церкви. Початковий дерев’яний Іллінський храм на місці нинішнього кам’яного – це перший православний храм на Русі, побудований ще до її хрещення. Про нього згадується в “Повісті временних літ” як про соборну церкву київських християн у 945 році. Зведено храм, можливо, ще Аскольдом і Діром в ІХ столітті. Вважається, що саме сюди, в Іллінський храм, після Володимирового Хрещення вводили новохрещенних киян для звершення чину воцерковлення.

– Владико, розкажіть детальніше про свій архієрейський послух. У церковній символіці єпископ вважається як би “зарученим” своїй пастві, як наречений нареченій. Що це означає? Чи відчуваєте Ви це заручення в своєму житті та служінні?

– Ні, ці символи не належать до вікарного єпископа. Тут мова йде виключно про єпархіального архієрея, керуючого своєю єпархією, малою помісною Церквою. У нашому випадку це Блаженніший Митрополит Київський Онуфрій. Він “заручений” Київській кафедрі. А ми, його вікарії, є в цьому сенсі якби його синами, що допомагають йому в сімейному управлінні.

Вікарний архієрей теж являє собою образ Христа і Жениха Церкви, але тільки в літургійному значенні, під час богослужіння. А ось єпархіальний архієрей ще й в сенсі канонічному і таємничому по відношенню до своєї пастви. Тому і кафедра після смерті єпархіального архієрея називається “вдовою”, це вдова. І обирається на неї наступний єпископ не раніше закінчення 40 траурних днів.

– Як Ви думаєте, це лише символіка? Або за цими іносказаннями стоїть щось більше?

– Глибоко переконаний, що це не просто символіка. Що Христос – Глава Церкви, а Церква – Тіло Його, це лише символіка, як думаєте? Ні звичайно. Крім символіки в цих словах криється глибокий духовний зміст, не завжди зрозумілий людському розуму. Так само і з “вінчанням” архієрея і пастви. У стародавній Церкві були прямо заборонені переходи єпископа з кафедри на кафедру; в ряді Помісних Церков цього принципу і по сей день намагаються в міру можливості дотримуватися.

Хоча наша Церква від цього принципу відійшла, але це зовсім не означає, що містика “вінчання” архієрея і єпархії втратила свій сенс. Думаю, що цей сенс в кожному конкретному випадку може бути освячений Богом, якщо архіпастир постарається полюбити свою паству всім серцем, як наречену. Якщо буде жити заради неї, якщо буде готовий віддати життя заради неї. Тоді і наречена його полюбить. А байдуже або споживацьке ставлення до нареченої любов’ю і міцною сім’єю закінчитися не може.

– Владико, під кінець нашої розмови, скажіть, як будуть проходити Різдвяні дні, Святки, в Північному київському вікаріатстві, чи є якісь особливості чи традиції, характерні для його парафій?

– Під час Святок наше духовенство традиційно матиме кілька дуже хороших приводів для спілкування один з одним, молитовного спілкування, і не тільки. Перше – ми всі разом будемо брати участь в чині привітання Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія в Києво-Печерській Лаврі, розділимо разом з нашим Предстоятелем Різдвяну радість. А потім, так уже повелося, у нас окремо по благочинням будуть відбуватися соборні святочні Літургії, після яких духовенство зможе відпочити і поспілкуватися в неформальній обстановці. На свято Обрізання Господнього настоятелі храмів Подолу зберуться на спільне архієрейське богослужіння в історичний подільський храм святих рівноапостольних Костянтина і Єлени, разом послужимо Літургію і привітаємо його настоятеля протоієрея Сергія Орлова з 60-річчям. 15 числа, на преподобного Серафима Саровського, все духовенство Оболонського району традиційно збереться на Літургію престольного свята в 100-річний Свято-Серафимовський храм в Пущі-Водиці. Кладовища м.Києва також не залишаться без уваги. 12 числа, у святочну неділю, у Всіхсвятському храмі на Лісовому кладовищі столиці у нас, на прохання численних парафіян храму, запланована зустріч, на якій духовенство і парафіяни зможуть задати керуючому вікаріатством питання, що хвилюють сьогодні віруючих людей. Після цього там же буде зустріч з дітьми з порушеннями розвитку та їх батьками, святковий виступ недільної школи, колядки, роздача подарунків, загальне чаювання. На завершення Святок, на свято Водохреща, традиційна Літургія в Покровському соборі на Оболонській набережній Дніпра, після якої Блаженніший Митрополит Онуфрій освятить там дніпровські води. Так що, сподіваюся, з Божою допомогою Святки в Північному київському вікаріатстві повинні пройти з користю і відпочинком.

– Традиційно на завершення бесіди – Різдвяне побажання нашим читачам, серед яких і духовенство Київської єпархії, і тисячі благочестивих мирян.

– Скажу, якщо дозволите, перш два слова своїх спостережень, і сподіваюся, серед Ваших читачів будуть ті, хто зі мною погодиться. Пасха – це час смерті і воскресіння, болю і радісного торжества. Це злам, розрив буття, який повинен ввести людину і людство в неземний, Небесний рай. І відповідний настрій, як би дух цих подій і цього торжества відчувається багатьма віруючими в великодні дні. Це не просто враження, навіяне ходом богослужінь Страсних днів і Пасхи. Це щось більше, щось тріумфальне і радісне, що дзвенить у повітрі, незалежно від людської участі.

Різдво при цьому – час м’якого Божого поступу і Материнської любові. Це час тиші і глибокого миру, коли вщухає все навколо і всередині людини і покривається м’яким снігом благодаті. Це час прощення і примирення. Це час миру. І миру хочеться побажати нам усім в ці дні. Миру в усьому Божому світі, миру у нас в країні, миру в наших сім’ях, а головне – миру в наших серцях і думках. Христос Рождається, славімо Його!

З архієпископом Феодосієм
бесідував диякон Сергій Герук,

Прес-служба Київської Митрополії
6 січня 2020 року

---

(58)

Ця публікація також доступна на: Russian